Пан Тадеуш

Бо гречність — то для всіх, як зброя на війні,
Але для кожного окрема і відмінна.

Ні! Гречність — то складна і нелегка наука!

Народи і царі, державці і держави».

А з шафи дивляться по-дружньому дзигари,

Знайомі з давніх літ. Він радісно підбіг,

Немовби привітать хотівши любо їх,

І за шнурок потяг, бажаючи почути

Оту Домбровського мазурку, що забути

Ніде б не міг поляк. Дзвенить вона, співа, —

І спомин юності у серці виплива.

По дому ходить гість, шукаючи кімнати,

Де довелось йому рости та виростати…

Найшов — і відступив здивовано панич:

Там жінка мешкає, це безперечна річ!

Та хто ж то? Дядько ж бо так досі й не женився,

А тітці Петербург давно вже полюбився!

То, може, ключниця? Одначе — фортеп’ян,

І ноти, і книжки, і золотий туман

Якогось милого, затишного безладдя…

Ні! Ручка молода в цій поралась шухляді!

Біленька сукня он, готова до вбрання

І кинута чомусь недбало, навмання;

Он пишно на вікні, лілові та багряні,

В вазонах розцвіли левкої та герані.

Та все поменшало і все не так блищить.

От, наче давній друг, старий портрет висить:

Костюшко[4] в краківській чемерці і при зброї,

Із шаблею в руці та з поглядом героя.

Таким він був, мабуть, коли заприсягав,

Що все своє життя на той вівтар поклав,

Де серце страдницьке великої вітчйзни, —

І клявся, осяйний, розчулений та грізний,

Що прожене мечем трьох збройних владарів

Чи сам паде на меч.[

Таке кохане все, знайоме до дрібниць,

Хоч бачене давно. Панич у місті вчився,

Науку довершив і вдома опинився.

Уважно огляда, як сестер та братів,

І стіни, і кутки, де хлопчиком ходив.

Велика чепурна виднілася стодола,

І золотилися тяжкі скирти довкола —

Набуток рільника з широкополих нив.

Струнких копиць та кіп ти б навіть не злічив,

Кругом розсипаних по полю, наче зорі.

Пшеничні колоски мов золотом налито,

Де квітчана межа звивається, як пас,

І груша на межі схиляється всякчас.

Неси на пригорки, на луки оксамитні;

Де води Німану плюскочуться блакитні,

Де червоніє цвіт зелених конюшин,

Де гречка ніби сніг, свиріпа як бурштин,

Де хвилі срібляні високе котить жито,

О краю мій, Литво![2] Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,

Тебе малюю я, бо туга серце рве.

О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі,[3]

І Новогрудок наш отінюєш, і в храмі

У Ченстоховському проміння розлила!