Володарка Озера

– Розкажи.

– А-а-а, що там розповідати? Було гучне весілля. З’їхалися всі: Любисток, матінка Неннеке, Іола та Еурнейд, Ярпен Зігрін, Весемір, Ескель… Коен, Мільва, Ангулема… І моя Містле… І я там була, мед-пиво пила. А вони, значить, Ґеральт та Йеннефер, мали потім власний дім і були щасливі, дуже-дуже щасливі. Як у казці.

Давно-давно, у старезні часи, коли люди ще мали честь, гордість і гідність, коли цінували своє слово, а боялися тільки сорому

На війні, писарчуку, тільки співається й марширується рівно та в строю рівно стоїться. А потім, у бою, кожному випадає те, що писано йому. Чи у Вільній Компанії «Адью» Панґратта, чи в піхоті, чи в таборах… Чи в блискучому обладунку й із червоним плюмажем, чи в лаптях та в кожусі завошивленому… Чи на жвавому джанеті, чи за щитом… Кожному своє. Як йому випаде!

Я жива, — подумала вона, розглядаючись. — Це ще не кінець битви. Битву закінчує смерть, будь що інше битву тільки перериває

мислити треба про те, що насправді важливе. Про мету, що світить. Безперестанно. Не розпорошуючи думки на якісь там дрібниці. Тоді — і лише тоді — бажаної мети можна досягнути.

якщо мета заохочує, то й спосіб повинен знайтися.

Не хвали дня до заходу.

— Дивна вона річ, те призначення, — почула шепіт. — Прощавай, дочко.

— Прощавай, відьмаче.
— Тільки не плач.
— Легко тобі говорити.

— Не знаю, — спокійно відповів Ґеральт, — чи ти, Дані, не пройшов довший.