— Ну що, внучку, — сказав, лукаво мружачись, — усе по-чесному?
— По-чесному, — змушений був визнати я.
— Приїжджай ще.
І весь натовп знову радісно заголосив. Я потиснув його стару, відполіровану роками та партійним стажем правицю і розвернувся, аби йти.
— Ей, — раптом окликнув мене Гнат Юрович. — Бізнесмен хуїв. Ти що — так і поїдеш? А як же справи?
— Я ж програв, — відповів я.
— Йди сюди, — наказав Гнат Юрович.
Я підійшов.
— Що це в тебе?
— Навушники, — відповів я, не розуміючи, що він хоче.
— Працюють, чи просто так носиш?
— Працюють.
— Давай так, — раптом по-хлопчачому загорівся Гнат Юрович. — Ти мені навушники, а я тобі допомагаю.
Я мовчки скинув навушники, дістав плеєр і віддав старому. Той зважив його на долоні й подивився на мене.
— Що з тобою таке, внучку? — спитався. — Чому так легко віддаєш те, що належить тобі?
— Ви ж попросили, — не зрозумів я.
— А якщо я попрошу тебе відсмоктати, що ти робитимеш? — зацікавлено запитав Гнат Юрович.
Я не знав, що відповісти. Старий мене просто добивав.
— Тримай, — простягнув він мені плеєр. — Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити — без навушників, без бізнесу і партійного стажу.
Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів я, намагаючись не дивитись на Ольгу.
— Ну, тоді пішли, — втомлено мовив Гнат Юрович, — документи у мене в палаті. Будемо рятувати твій чортів бізнес.