Стасюк Богдан

«Усе тут мені тхне гнилизною, гнилизною перезрілих фруктів. Ніде більше бридка механіка народжень, злягань і смерті — це монструозне збурення життя, яке греки називали міазмами, тобто “поганню,”

Ми пили чай. Лампа горіла теплим вогнем, і квартира здавалася тихою та затишною. Удома, в ліжку, коли я пірнав із головою в провалля власних жадань, омріяні сцени завжди починалися саме так: сонна хмільна година, ми тільки вдвох, і за сценарієм вона неминуче мовби випадково торкалася мене або нахилялася близько й зручно для мене, черкнувши щокою по моїй, аби вказати там якийсь абзац у книзі; я хапався за ці нагоди лагідно, але й по-чоловічому, для зачину енергійніших розкошів.

Одним словом, моє існування мені здавалося калічним у якомусь тонкому, але суттєвому аспекті.