Джон Фаулз

Ми не інакші, ми просто молоді. Річ у самих цих дурнуватих нових людях середнього віку, яким зараз страшенно хочеться бути молодими. Оце безглузде відчайдушне намагання залишитися з нами. А вони не можуть бути з нами. І ми цього не хочемо. Не хочемо, щоб вони вдягалися, як ми, говорили, як ми, захоп­лювалися тим, чим ми. Вони так бездарно нас наслідують, що ми не можемо їх поважати.

Дивитися на нього іноді (тільки непомітно для нього, через його гордощі), сильно переймаючись його зовнішністю. Неначе прекрасне зображення чогось потворного

І я завжди уявляла шлюб як таку собі юнацьку авантюру: двоє людей того самого віку вирушають разом у власну подорож, зростаючи разом, роблячи разом відкриття. Але я не маю чого розповісти йому, не маю чого йому показати. Він мені допомагатиме, а я йому ні.

Коли ви не маєте грошей, вам завжди здається, що з ними ваше життя суттєво зміниться.

Ось так воно — мати гроші. Жодної перешкоди.

Зараз робітникам довіряти не можна, вони все хочуть знати.

Влада розбещує, завжди казав мій учитель у школі. А Гроші — це Влада.

Людей видно не з того, що вони говорять, а з того, як вони це роб­лять.

Якщо людина не вміє висловлювати свої почуття, це не означає, що вони неглибокі.

Ну а що, коли росіяни прийдуть? (Розумний, на його думку, аргумент.)
М. Якщо є вибір між тим, щоб скинути на них бомбу, і тим, що вони нас завоюють, — тоді краще вже друге.
К. (Шах і мат!) Це пацифізм.
М. Ну звичайно ж, йолопе.