Початок книжки видався мені надто чорнушним. Я не хочу знецінювати почуття жінок із жорстким токсикозом (hyperemesis gravidarum), яких, як наголошує сама авторка, 1%. Проте майбутнім вагітним я б цю главу не радила, бо післясмак від неї важкий, а вирогідність потрапити у той 1% мізерна. Те саме стосується совкових реалій жіночих консультацій за часів першої вагітності Каті. Я обурювалась, хотілось говорити, що в сучасній Україні все не так, що досвід мій і багатьох моїх знайомих інакший.
Також я люблю гумор, але не люблю буфонаду – перебільшену, нарочито клоунську подачу. В першій главі мені її було забагато. Не знаю, чому не кинула читати на цьому етапі. Мабуть, через позитивні відгуки знайомих. Та дуже радію, що не кинула, бо далі все пішло інакше.
Кожна наступна частина відгукувалась все більше. Я і посміялась, переживаючи разом з Катею перейми, і поплакала, читаючи про післяпологову депресію, сповнилась ніжності, спостерігаючи, як вона спілкується із синами, знов посміялась із баталій в батьківських чатах. При цьому не те щоб клоунада зовсім зникла із тексту, але з’явився баланс, форма перестала загороджувати зміст. Ніби із народженням дітей народилась трохи інша авторка – мудріша, ніжніша, поміркованіша, яка водночас вміє бути легкою і підходити до материнства із гумором та здоровим пофігізмом.
Ідея «достатньо хорошої мами» в цій книжці звучить особливо надихаюче:
«Проживати власне життя, а не жити дітьми. Не розчинятися в них. Не спустошувати себе, люблячи. Не відмовлятися від себе справжньої, забуваючи про власні мрії.
Чи вдасться мені це? Не знаю, час покаже. Але я точно знаю одне: ця книжка, що написана між «Мамо, витри попу!» і «Мамо, що є їсти?», слугує підтвердженням, що я принаймні намагаюся.»
Загалом «Матера» мені сподобалась. У мене не виникло думки «чому я не прочитала її раніше» – для мене це не збірник корисних порад, але виникло почуття співпереживання і зворушливої ностальгії, а деякі моменти розсмішили до сліз, настільки влучно вони описані.