Хмари

Настали вакацiї, i вiн поїхав на село до батька, в свої рiднi Сегединцi.

Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним лiбералiзмом своїх чоловiкiв.

Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним лiбералiзмом своїх чоловiкiв.

На стiнах свiтлицi можна було читать iсторiю нещасного Києва, котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусiди.

Давня академiя Могили служила вже не Українi, не українському народовi, а великоруському урядовi i його государственим планам.

Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквiтчала давня невми-раюча українська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…

Широкий i вольний був їм шлях на Україну.

Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В нас нема промислiвства, а про народ нiхто й не дбає, нiхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична й чудова, як утвори перворядних генiїв; наша поезiя, наша мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тiльки тим i годують i не дають нам нiчого луччого, держать нас i народ наш в темнотi, не дають народовi навiть св. письма на його мовi, що вже мають дикарi, не дають нам нашого хлiба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волi, науки, школи, просвiти.

З посмiху люди бувають, - сказав Дашкович

Наймит розпалив багаття, повiсив на тагани казанок i почав варить кулiш. Сонце стало серед неба, i косарi зiйшлись полуднувать, посiдавши кругом мисок. Дашкович сiв поруч з косарями до кулешу. Затовчений свiжим салом з зеленою цибулею й кропом, кулiш той здався фiлософовi смачнiшим од усякої страви.