ойно з’являється минулий час, як мусить постати ще давніший, минулий перед минулим, і так відступаєш у часі, доки не дістанешся до «Я не знаю», а це і є Бог. Це те, чого не знаєш, — темне, приховане, спідній бік видимого, і все це тому, що ми маємо граматику, а граматика була б неможливою без гена FOXP237, отож Бог — це мутація мозку, і цей ген — той самий, який потрібен птахам для співу. Тож музика у нас вбудована, казав Ґленн, — вона у нас вплетена. Ампутувати її було б дуже складно, бо це істотна частина нас, як вода.