Венеція пасує для того, щоб помирати тут повільною смертю від алкоголізму або втрачати тих, кого любив, або втрачати зброю, яка стратила тих, кого любив. Побувавши у Венеції, я страшенно вдячна долі, що таки обрала Рим. Не думаю, що тут мені б вдалося швидко зіскочити з антидепресантів. Венеція прекрасна так, як прекрасні фільми Берґмана. Можна ними насолоджуватись, але не потрібно в них жити.
Усе місто облущується і вицвітає, як колись розкішно декоровані кімнати колись багатих маєтків, що тепер стоять забарикадовані, бо стало занадто дорого їх утримувати і легше просто замкнути двері й забути про всі поховані там багатства — отака Венеція. Масні води Адріатики труться об багатостраждальні фундаменти цих будинків, випробовуючи на міцність наукові експерименти ХІV століття — агов, цікаво, а що буде, якщо ми збудуємо місто, яке весь час сидить у воді?
Венеція — наче привид під зернистим листопадовим небом. Місто рипить і похитується, мов рибацький причал