За лаштунками «Волині-43». Невідома польско-українська війна (Za lashtunkami «Volinі-43». Nevіdoma pol'sko-ukraїns'ka vіjna)

Станиця є цілковито в польських руках, хоча в районі її є 80 % українців. Від якогось часу оба згадані панове ведуть під плащиком вербування робітників до Райху гостру протиукраїнську акцію, бо вибирають лишень самих українців. І так: минулого тижня в Німстові, де населення є 50 % польське, визначено 35 людей до Райху, в чому 31 українців, а лиш 4 поляків. Маємо довірочні дані, що саме в цих днях визначує п. Квєтньовскі з обох Люблинців — чисто українських сіл — понад 180 людей, очевидно, рівно ж самих українців».

Перші вбивства власне українських активістів почалися ще наприкінці 1941 р. Зокрема, в повідомленні УДК є інформація про вбивства 8 листопада 1941 р. в селі Корчмин Петра Самійла та Івана Бондарчука, активіста Українського освітнього товариства (УОТ) та скарбника місцевої кооперативи.

Інший важливий момент, що істотно вплинув на перебіг протистояння, також є наслідком тривалого бездержавного статусу українців і поляків. Національне самоусвідомлення обох народів у складі імперій було справою окремих ентузіастів, а не відбувалося в межах держав, як у, наприклад, Франції, Іспанії, Німеччині

Одна з найважливіших ― тривала відсутність в українців та поляків власної держави, їхнє кількасотлітнє перебування у складі чужих імперій.

Тривалий час класичним вважали визначення війни, сформульоване Карлом фон Клаузевіцем: «акт насильства з метою змусити супротивника виконати нашу волю».

Комуністи зробили те, чого за результатами війни прагнула більшість польського суспільства, те, що до і під час війни обіцяли здійснити націоналісти, ― Польщу без українців, фактично моноетнічну державу. Знищена, депортована до СРСР, розсіяна по теренах північно-західної Польщі українська спільнота, яка відігравала важливу роль у становленні держави (як це було в часи Другої Речі Посполитої), перестала існувати.

Якщо наважимося ширше заглянути за лаштунки «Волині—43», то побачимо процеси, які призвели до масштабного протистояння. Адже і Перша світова війна, і перше військове зіткнення між українцями та поляками на руїнах імперій, і жорстока дискримінаційна політика польської влади (утиски політичних та культурних прав, «пацифікація», руйнування українських храмів), і, врешті, Друга світова і новий збройний конфлікт між українцями і поляками

Справді, на Волині, особливо влітку 1943-го, жертвами були здебільшого поляки. Але по-іншому було на Холмщині попереднього 1942-го і наступного 1944-го, по-іншому було в Галичині того ж 1944-го чи в Надсянні або Лемківщині протягом 1945—1947 рр. Ширший географічний і хронологічний контекст показує, що й українці, і поляки були водночас серед тих, кого вбивали, і тих, хто чинив убивства. Тому зробити поділ між катами та їхніми жертвами за національною ознакою не вдасться.

Тімоті Снайдер: «Деморалізація і знищення української та польської еліти були, напевно, найважливішою причиною українсько-польського конфлікту. Депортації та вбивства під час першої радянської окупації (1939—1941 рр.) обезголовили польське та українське суспільства». Тобто в найбільш критичний момент, коли напруження між обома народами сягнуло апогею, обидва суспільства фактично опинилися без впливових діячів, які могли відіграти роль морального та організаційного стримування.

«Не кличемо нині до відплати, бо ми свідомі, чим воно в сучасний момент могло б скінчитися. Але якщо нищителі думають, що нас в той спосіб знищать ― то помиляються. Нас не раз уже нищено вогнем і мечем ― ми все-таки видержали, ми все-таки росли».