Дівчина з ведмедиком

Найприкріше божеволіти, зберігаючи ясну свідомість свого божевілля

Не сумнівайтеся, Іполіте Миколайовичу, відбудуємо завод!.. Нема нічого — все буде. Воля тільки потрібна. Захтіти треба!.. А я — я настирливий!

стиснув мовчання в своїй широкій жмені й раптом розлогим жестом у веселому сміхові розплескав мовчання по всіх кутках кімнати.

Заходив оце він цими днями якось на завод подивитись, що там є. Зайшов і засумував.

— Не завод, а кладовище… Не повірите, ледве не заплакав… Пустка, сама пустка, поржавілі машини, кучі залізного барахла, двір навіть травою поріс.

турбувався, щоб зберегти заводську хемічну лабораторію і зберіг її, але говорити про відбудування заводу, коли немає грошей, палива, заліза, робітників, зв'язку з закордонними ринками, — ця справа здавалась мені неправдоподібною й неймовірною.

порив нових конкістадорів, що мріють на невідомих шляхах одкрити невідому країну, щасливу країну щасливого майбуття.

крицеву суворість душі

Пригадую один випадок, як Зина з веселим сміхом розповіла, що в фотографічному ательє Мистецького Інституту лисий молодий чоловік в окулярах з офіційною, чемною коректністю порадив їй сфотографуватись без убрання, запевняючи, що їй приємно буде зберегти пам'ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим.

— І ви?.. — питаю я.

— Що я? — перепитує Зина.

— Ви образились? — додаю я.

Але Зина з лагідним спокоєм мудреця, що звик приймати все, не хвилюючись, відповідає мені:

— Я подарую вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я більше вам до вподоби.

групка роботи Сом

Місто марило весняним бредом.