все.
— То це навіть не біографічний нарис, а стаття на замовлення.
— Частина його компанії знаходиться у Конго. Ти ж багато чого знаєш про цю країну.
— Я багато чого знаю про людей, які є власниками шахт у Конго.
— То все не так уже й погано, — промовив Дон, беручи в Ентоні цигарку і запалюючи її.
— Хіба ні?
— Інтерв’ю у цього хлопця потрібно взяти у його літній резиденції на півдні Франції. У Рив’єрі. Тобі сподобається, кілька днів на сонці, кілька лобстерів за рахунок редакції, може, навіть Бріджит Бардо побачиш… Іще подякуєш мені, правду тобі кажу.
— Відправ краще Петерсона, він обожнює такі речі.
— Петерсон займається справою вбивці дітей з Норвіча.
— Тоді Марфетта. Він у захваті від порожніх балачок.
— Марфетта відправили у Гану. Він готує статтю про заворушення в Ашанті.
— Що? Його? — скептично пхикнув Ентоні. — Він не може зробити нормальний репортаж навіть про бійку хлопчаків у телефонній будці. Якого біса його відправили у Гану? Відправ мене назад, Доне, — трохи заспокоївшись, тихо промовив Ентоні.
— Я не можу цього зробити.
— Навіть якщо у мене зірве дах, я стану алкоголіком і потраплю у психушку, я все одно писатиму краще за Мерфетта, і ти це чудово розумієш.
— Знаєш, у чому твоя проблема, О’Харо? Ти не знаєш, наскільки тобі пощастило, — Дон нахилився вперед і понизив голос. — Слухай, припини нервуватися і просто слухай. Коли ти повернувся з Африки, там, нагорі, — показав Дон угору, де знаходився офіс головного редактора, — думали, чи не звільнити тебе взагалі… Вони хвилювалися за тебе, друзяко. Більш того, не знаю, як тобі це вдалося, але ти встиг завести тут чимало друзів, і деякі з них доволі впливові особи, мушу я тобі сказати. Вони взяли до уваги все, що з тобою сталося, але попри це, зберегли твоє місце у редакції і зарплатню. Навіть коли ти був у… ну, ти знаєш де, — знітився Дон.
Ентоні не звернув на