Ось я

Їхні стосунки визначало не те, чим вони могли ділитися, а те, чим не могли. Між двома істотами існує унікальна відстань, яку не подолати; храм, у який іншому не зайти. Інколи вона приймає форму самотності. Інколи вона приймає форму любові.

Він мав відпустити, свою злість і взагалі все, але потребував допомоги в цьому, і в той же час, мав зробити це сам.

Яка дурість сказати це саме тоді.

Яка непотрібна, дешева, огидна репліка.

Це було відчуття, що не хочеш жити у світі, навіть якщо більше немає де.

— Я відчуваю, що вже час. Але я не знаю, що вже час.

Не існує способу, як дати зрозуміти собаці, що тобі шкода, що ми живемо у світі, але ж це єдине місце, де нам можна жити. Або, можливо, не існує способу не передати це

Ми живемо у світі», — подумав Джейкоб. Така думка зазвичай приходила як протилежність до слова «ідеально». В ідеальному сценарії ми готували би бутерброди для безхатьків щовихідних, починали вчитися грати на інструментах у досить пізньому віці, перестали б думати про середній вік як пізній, користувалися б якимись ментальними ресурсами, окрім «Ґуґла» та якимись фізичними ресурсами, окрім «Амазонка», і назавжди відмовилися б від макаронів із сиром, і виділяли хоча б чверть свого часу на увагу до стареньких родичів, на яку вони заслуговують, і ніколи не вмощували дитину перед екраном. Але ми живемо у світі, а у світі є футбольні тренування, походи до логопеда, закупи в продуктовому, домашні завдання і прибирання, щоб тримати будинок у пристойному стані, і гроші, і настрої, і втома; ще ми просто люди, а люди не тільки потребують, але і заслуговують такого, як кава з газетою, зустрічі з друзями, короткі перепочинки. Тож якою б гарною ідея не була, цього не могло статися. Мало би, але не могло.

І знову, і знову, і знову: «Ми живемо у світі».

«Є стільки надії, але не для нас».

ми занадто далеко, щоб повідомлення дійшли, ми не вміємо слухати, ніхто не передає інформацію адекватно.