Ми живемо у світі», — подумав Джейкоб. Така думка зазвичай приходила як протилежність до слова «ідеально». В ідеальному сценарії ми готували би бутерброди для безхатьків щовихідних, починали вчитися грати на інструментах у досить пізньому віці, перестали б думати про середній вік як пізній, користувалися б якимись ментальними ресурсами, окрім «Ґуґла» та якимись фізичними ресурсами, окрім «Амазонка», і назавжди відмовилися б від макаронів із сиром, і виділяли хоча б чверть свого часу на увагу до стареньких родичів, на яку вони заслуговують, і ніколи не вмощували дитину перед екраном. Але ми живемо у світі, а у світі є футбольні тренування, походи до логопеда, закупи в продуктовому, домашні завдання і прибирання, щоб тримати будинок у пристойному стані, і гроші, і настрої, і втома; ще ми просто люди, а люди не тільки потребують, але і заслуговують такого, як кава з газетою, зустрічі з друзями, короткі перепочинки. Тож якою б гарною ідея не була, цього не могло статися. Мало би, але не могло.
І знову, і знову, і знову: «Ми живемо у світі».