Ми, живі

Я народилася, я знала, що живу, знала, чого хочу. Як ти гадаєш, що для мене — бути живою? Чому, гадаєш, я живу? Тому що маю шлунок, який поглинає і травить харчі? Тому що дихаю і працюю, здобуваючи нові харчі для свого травлення? Чи тому, що я знаю, чого хочу, а те, що вміє хотіти, — хіба це не є життя? І хто — в усьому триклятому світі — може сказати мені, чому я мушу жити заради чогось іншого, крім того, чого хочу? Хто може сказати це людськими словами, які промовляють до людського розуму? А ви спробували сказати нам, чого маємо хотіти. Прийшли урочисто, наче військо, принесли людям нове життя. Вирвали життя, про яке нічого не знали, з їхніх кишок, та сказали їм, яким воно мусить бути.

Кіра домовилася зустрітися з Андрієм. Та коли вона вийшла з трамвая і рушила темною вулицею до палацового садка, то відчула, що ноги її сповільнюються, тіло стає напруженим, непіддатливим, чинить опір, неначе вона йде назустріч сильному вітру. Тіло, здавалося, намагається пригадати те, що вона прагнула забути, — попередню ніч, таку, якою була її перша у сріблясто-­сірому покої, котрий вона вже три роки ділила з Лео. Тіло почувалося чистим і освяченим, ноги пручалися, не пускаючи її до того, що здавалося опоганенням, бо вона бажала цього й не опиралася цьому бажанню.

Ти взагалі уявляєш, скільки мільйонів пар очей стежать за вами з усіх континентів? Вони надто далеко, щоб бачити подробиці. Але їм видно, як підіймається велика тінь. Вони думають, що це велетенський звір. Здалеку вони не бачать, що він м’який, брунатний і пухнастий. Такий, знаєш, весь блискучий і пухнастий. Не знають вони, що весь він зроблений із тарганів. Дрібні лискучі брунатні таргани, що щільно позалазили один на одного й утворили цілий мур. І ці крихітки мовчать — тільки вусиками ворушать. Але світові здалеку не видно тих вусиків. Ось у чому біда всього світу, товаришу Морозов, — він не бачить вусиків!

— Товаришу! Товаришу, про що це ви?

— Вони натомість бачать чорну хмару й чують грім. Їм сказано, що за цією хмарою вільно ллється кров, люди б’ються, вбивають і вмирають. І що з того? Оті, що дивляться, — вони крові не бояться. У крові є честь. От тільки де їм знати, що ми тут не в крові купаємося, а в гної.

Кожна чесна людина живе задля себе. Кожен гідний зватися людиною живе задля себе. А той, хто не живе для себе, — той узагалі не живе. І вам цього не змінити. Не змінити, бо такою людина народжується — самотньою, самодостатньою, сама собі метою. Ніякі закони, ніяка партія, ніяке ДПУ ніколи не вб’ють це в людині, яка вміє сказати: «Я». Ви не можете уярмити людський розум — ви можете лише знищити його.

народилася, я знала, що живу, знала, чого хочу. Як ти гадаєш, що для мене — бути живою? Чому, гадаєш, я живу? Тому що маю шлунок, який поглинає і травить харчі? Тому що дихаю і працюю, здобуваючи нові харчі для свого травлення? Чи тому, що я знаю, чого хочу, а те, що вміє хотіти, — хіба це не є життя? І хто — в усьому триклятому світі — може сказати мені, чому я мушу жити заради чогось іншого, крім того, чого хочу?

Я усвідомлюю, що кожному треба знати, як шанувати велич влади за будь-яких обставин, хоч би яким випробуванням це було для самоповаги тих, котрі при владі.

Бачиш, я розумію, що мені — кінець. Знаю це, але не можу до кінця повірити, не можу відчути. Так дивно. От є життя. Ти починаєш його, відчуваєш, що воно коштовне й рідкісне, прекрасне, ніби священний скарб. Тепер усе скінчено, і всім до всього байдуже, та не тому, що вони байдужі, — вони просто не знають, не знають, що він для мене значить, цей скарб, і що вони мають про нього щось зрозуміти. Я й сама його не розумію, але є в ньому щось таке, що варто збагнути нам усім.

Але, проживши життя, в якому кожна година мала свою мету, я раптом відчув, що деякі речі мають мету тільки для мене.

Мені в житті не дуже багато траплялося питань. Люди створюють їх самі собі, тому що бояться дивитися в майбутнє просто. Все, що треба, — дивитися просто й бачити свій шлях, а коли ти бачиш його, не сиди і не дивися — йди вперед.

ти якось сказала, що ми з тобою маємо в собі той самий корінь, бо обоє віримо в життя? Це рідкісний дар, його навчити не можна. І пояснити цього не можна — тим, у кого це слово, «життя», не викликає того почуття, що виникає в храмі, від звуків воєнного маршу або перед досконало зробленою статуєю.