Ребекка

Щастя – це не річ, яку можна отримати у винагороду, це властивість думки, стан душі.

Я вірю, що існує теорія, згідно з якою чоловіки й жінки, переживши страждання, робляться кращими й сильнішими і, щоб рухатися вперед у цьому або в будь-якому іншому світі, ми мусимо витримати випробування вогнем.

Вона не боялася нічого, крім одного. Вона не здатна була терпіти біль. Що ж, так чи інакше, вона його уникла.

Знаєш, по-своєму я в дечому соціаліст і не розумію, чому чоловіки не можуть ділитися своїми дружинами, замість того, щоб їх убивати. Навіщо? Задоволення однаково не отримаєш. Гарна жінка — це не автомобільна шина, вона не зноситься. Чим більше нею користуєшся, тим ліпший у неї хід.

Кумедно, подумала я, як відбувається вся ця життєва рутина, — що б не сталося, ми продовжуємо робити ті самі речі, влаштовуємо невеличкі вистави: їмо, спимо, миємося. Жодне лихо не здатне пробитися крізь панцир звички.

Я запитувала себе, скільки ж у світі людей, які постраждали та продовжують страждати через неспроможність розірвати власноруч сплетену павутину сором’язливості й замкнутості й у своїй сліпоті та безрозсудності зводять перед собою величезний перекошений мур, що заступає правду?

А така любов не здатна процвітати. За таку любов не моляться в церкві.

Коли люди переживають велике потрясіння на кшталт чиєїсь смерті або втрати кінцівки, гадаю, спершу вони нічого не відчувають. Коли вам відтинають руку, протягом кількох хвилин ви не розумієте, що її вже немає. Ви продовжуєте відчувати пальці. Розпрямляєте їх, ворушите ними, один за одним, проте їх уже нема — ні руки, ні пальців.

Я змогла б поборотися з живою, але була не в змозі протистояти мертвій.

Те, що я вважала коханням, любов’ю до себе як до людини, ним не було. Просто він був чоловіком, а я — його дружиною, я була молодою, а він — самотнім.