Повість про останню любов

Я дуже любила маму!

Мамо, — заплакала я, — тато… він, буває, приходить… і… і… мені страшно!!

Я поступово усвідомлювала біль утрати…

усе, нема татка!

Але я відмовлялася, тому що раптом ясно усвідомила, що завтра, після того як татка покладуть у глибоку холодну яму, я його більше не побачу. Ніколи! Ніколи — це страшно, бо це назавжди.

Адже смерть — це те єдине, що трапляється з людиною назавжди

Я довго не могла наважитися зайти до кімнати, де стояла труна з татом. Просто боялася

Я знаю, що тато помер, — ледве чутно прошепотіла я тремтячими губами

— Батько помер. Сьогодні вночі. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо він…

Юлю, донечко, прощавай і вибач…