Повернення

Є щось зворушливе в жіночій потилиці, щось дитяче, і, мабуть, ніколи не можна на жінку всерйоз розізлитися. Товстухи з жирними потилицями, звичайно, не враховуються.

Кому не щастить, той може зламати палець, колупаючись у носі

Ми відмахуємося від безглуздої думки, але чи то втрачені тут роки, чи товариші, які тут полягли, чи незліченні страждання, якими вкрита ця земля, – але в наших кістках тепер навіки оселилася туга, від якої хочеться вити.

– Це правда, що нас відпустять додому? – шепоче Юпп. – Як ти думаєш?

Я знизую плечима:

– Не знаю. Обіцяють.

Юпп голосно зітхає:

– Тепла кімната, диван, а ввечері виходиш погуляти. Ти можеш собі таке уявити?

Туман колишеться і дмухає нам в обличчя. І раптом я усвідомлюю, що саме викликало у нас таку тривогу: стало тихо. Зовсім тихо. Ні кулеметів, ні стрілянини, ні розривів, ні посвисту гранат – нічого, зовсім нічого, жодного пострілу, жодного крику. Тихо, просто тихо.

Ми дивимося один на одного, нічого не розуміючи. Відтоді, як ми на фронті, вперше стало так тихо.

я знаю: рости — теж означає прощатися. І рости теж нерідко означає залишати. А кінця не існує

ости — теж означає прощатися. І рости теж нерідко означає залишати. А кінця не існує.

думав, що прощання — це завжди кінець. Нині ж

ас просто зрадили. Говорили «батьківщина», а мали на увазі загарбницькі плани жадібної індустрії; говорили «честь», а мали на увазі жагу влади й гризню серед жменьки пихатих дипломатів та князів, говорили «нація», а мали на увазі свербіж діяльності нічим не зайнятих панів генералів.

— Так, але ж це не життя, — заперечує батько, — це позбавлене сенсу існування.
— Як на чий погляд, — кажу я. — А по-моєму, не життя — це якщо в підсумку тільки й можеш сказати, що ти тридцять років поспіль, день у день, заходив в одну й ту саму класну кімнату або в одну й ту саму контору.