Його сусїд-клярнетист, шпакуватий вже циган, граючи куняв; заплющивши очи, він хитавсь взад і вперед своїм важким, ситий толубом, одягненим у чорну ватовану піджачину. Часто, в хвилину найсолодшої дрімоти музики, клярнет виривав ся з рота і замовкав, але зловлений на гарячому вчинку, починав верещати, як навіжений. Третій музика — сурмач — працював найщирійше. Чи то від спеки, чи з великої напруги - він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща сорочка облипла його могутнє тїло, з чорного широкого виду стїкали струмочки поту, а він усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очи так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба. „Туру-туру... та... туру-туру... та...“ — греміла сурма, як за часів єрихонської облоги і лиш інколи, в хвилину віддишки, вихоплювалось зпід гнїту її тонке телїкане скрипки, або різкий, верескливий голос клярнета...