Чорна Рада

Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала

Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Спасибі богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то дру­гий нагодує, а з голоду не вмру, - да й потяг із подвір'я з по­братимом, не сказавши нікому й «прощайте», наче з свого куреня. Тілько чутно було, як виспівував за ворі­ть­ми:

, вражий ти комишнику, - каже Шрам, - бач до чого до­ба­ла­кавсь! Ізлякав справді бідну дитину.

Череваниха вже не вернулась до столу; однак ніхто після обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з пере­по­ло­ху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жі­но­чі сльо­зи й печаль не скоро проймали йому душу. Уста­вши з-за стола, Кирило Тур подякував за хліб, за сіль по-своєму:

Треба, - каже, - вам, панове, знати, що Чорна гора те ж свя­те, що й наша Січ, тілько що там не цураються бабсько­го роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх бра­т­ст­ва, і над усяким братством обирають отамана. А що вже во­ю­ва­ти з бусурменами, так хоч щодня

Та мені не те горе, що вона твоя молода, - каже, здихну­вши, запорожець, - а те, що зовсім мене причарувала.

Усі зареготали, почувши таке диво.

- Браво, - каже Сомко, - ведмідь попавсь у те-нети! Що ж те­пер буде?

- А що ж? Ведмідь піде до свого берлога і тенети за собою потягне.

- Як! Отсе у Січ би то?

- Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?

- І отсе такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жі­н­ки покине товариство?

- А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на сві­ті, не то що товариство

- Що правда, то правда, батьку. По їх січовому розуму, ні­що на світі не стоїть ні радості, ні печалі. Філозофи, вражі ді­ти! Дивляться на божий мир із бочки, тілько не з порож­ньої, як той Діогенес, а по шию в горілці.