Чорна Рада

Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала

Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий і мізе­рний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, по­хилий, очі йому позападали і наче до чого придивляю­ть­ся, а губи якось покривились, що ти б сказав - він і зроду не смі­я­в­ся. У синьому жупанкові, у старих полотняних ша­ро­ва­рах, да й те на йому було, мов позичене

Се так, як от інколи схопиться заверюха - гро­мом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; по­ла­­мле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й бе­ре­зи: а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується і весело да пишно, мов ізроду й ху­ртовини не ба­чило.

На­ша мати - війна з бусурманами, наша сестра - гостра ша­б­лю­ка!

Чого ще оцей ба­бський реп'ях од мене хоче?

Чужою смертю волі ку­по­ва­ти не хочу!»