Я читала в ліжку, слухаючи веселе потріскування березових полін у каміні.
Коли я перегорнула сторінку, з моєї книжки випав аркушик.
Я кинула погляд на кремовий папір і почерк на ньому й випросталася.
Різенд написав: «Я, може, й безсоромний любитель пофліртувати, але принаймні в мене не жахливий характер. Прийди й оброби мої рани, що залишилися після нашої сніжної баталії. Через тебе в мене синці по всьому тілу».
Щось клацнуло на тумбочці, і вздовж відполірованої поверхні цінної деревини покотилася ручка.
Я із сичанням схопила її й нашкрябала: «Іди зализуй свої рани сам і дай мені спокій».
Папір зник.
Пропав на деякий час — на значно довший час, ніж було потрібно, щоб написати кілька слів, які з’явилися на ньому, коли він повернувся.
«Краще буде, коли ти залижеш мої рани».
Моє серце закалатало сильніше, швидше і швидше, і дивна насолода прокотилася моїми венами, коли я перечитала його пропозицію кілька разів. Виклик. У ній був виклик.
Я стиснула губи, щоб стримати усмішку, і написала: «Вилизати тебе де саме?»
Папір зник, не встигла й крапку поставити.
Його відповідь забрала тривалий час. І потім ось що: «Скрізь, де б ти хотіла вилизати мене, Фейро. Я б хотів почати з усюди, проте можу вибрати, якщо треба».
Я написала у відповідь: «Будемо сподіватися, що я в цьому більш уміла, ніж ти. Пам’ятаю, як жахливо ти це робив у Підгір’ї».
Брехня. Він злизував мої сльози, коли я мало не розбилася на друзки.