Все те незриме світло

що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.

Часом безпечнішого місця за око бурі не знайти.

«Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас удома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що ріс мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років? Усе своє життя щоліта листя цієї рослини вбирало в себе стільки світла, скільки могло, й перетворювало енергію сонця на поживу для себе. У кору, гілочки, у стебла. Бо рослини живляться світлом, майже так само, як ми вживаємо їжу. Але потім рослина померла й, певно, упала у воду, згнила й стала торфом, а торф лежав у землі роки й роки, мільйони яких минали, мов місяць, а десятиліття чи, може, навіть усі ваші життя пролітали як мить, як клацання пальців. І от урешті торф висох і перетворився на камінь, і хтось його викопав, і вугляр приніс його до вас додому, й, може, ви самі донесли його до печі, й тепер те сонячне світло — сонячне світло, якому сто мільйонів років, — сьогодні ввечері зігріває ваш дім…»

Дебелий фельдфебель Франк Фолькгаймер спускається вузькими дерев’яними сходами й нахиляє голову під балками. Він лагідно всміхається Вернерові, сідає на стілець із високою спинкою, оббитий золотавим шовком, і кладе на коліна рушницю, що тепер здається заледве більшою за диригентську паличку

L’hôtel des Abeilles,

Рю де Кордьє. Рю Жак Картьє

Хтось поспішає до протибомбових сховищ. Хтось каже собі, що це просто навчальна тривога. Хтось затримується захопити ковдру, молитовник чи колоду гральних карт

кожного з вас є розум, – виголошує Бастіан у їдальні якогось вечора, торкаючись хлопчачих спин в уніформі пальцем, доки ті схиляються над своїми тарілками. – Але розуму не можна довіряти. Розум завжди схиляється в бік невизначеності, у бік питань, а що вам справді потрібно – це певність. Ціль. Ясність. Не довіряйте своєму розумові.

«Якщо в жилах людини не тече така сама кров, як у вас, нічому не можна вірити»

Ми живемо в захопливі часи, — проголошує радіо. — І слово скарги не злетить із наших вуст. Ми глибоко пустимо корені в нашу землю, й ніякий ворог не зрушить нас