Андрухович Софія

Коли вночі мені стає дуже самотньо, я розплітаю волосся і загортаюся в нього. Це відчувається як обійми.

Ми з Аделею виросли разом. Завжди були разом, ніколи не розлучались. Навіть у їхню з Петром весільну подорож до Кракова, Будапешта і Відня їздили разом.

Усе, що залишалось мені робити — тремтячими руками швидко розплести коси, пустити їх вільно додолу. І коли вітер починав бавитись ними і вони пухнасто пестили мої щоки, спину, шию і плечі, тільки тоді я починала заспокоюватись.

Це життя таке крихке. Випаровується, як вода випарувалась із цієї грудки сухої землі. Ось повіяв вітер — і вона розсипалася на порох.

і?

Бо це тіло мені, як чужий дім, де я тимчасово знайшла притулок.

Не знаю, скільки часу все це тривало — коли я прийшла до тями, то знайшла себе, всю мокру від сліз, засліплену і зіпрілу, в якомусь теплому живому гнізді, наскрізь пропахлому ладаном. У голові — жодної думки. Не було нічого «глибокого», нічого «світлого»

Дитина сиділа за п’єцом, затишно посопуючи, а я місила гігантичну діжу тіста, варила крем, випотрошуючи до нього силу-силенну стручків ванілі, дечко за дечком впихала до розжареного черева кухні, після чого виймала рум’яні пахучі птисі[44], кращих за які ніколи ще не пекла.

Петро вийшов до нас серед ночі.

«Стефцю, ти совісті не маєш. Як можна спати під такі запахи».

Я, вся червона і розіпріла, тільки розвела руками.

насправді був просто радником, але ж ви знаєте, як у нас на Галичині люблять робити людям приємність, називаючи доцента професором, а студента на другому році навчання — паном доктором),

«Я тільки хотів сказати, — продовжував він спокійно говорити мені навздогін, і його низький голос не тонув навіть серед пронизливих криків вуличних торговців, — що недарма про ваші таланти ходить така слава! Ви могли б готувати їжу, до якої були б охочі і архикнязі, і прості люди, і всі б вам дякували і вас цінували».

Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним. І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.