Моніка Мьорфі

Турбуватися – це означає визнавати вразливість

До неї тягнулися навіть старші дівчата – старшокласниці. Цілком захоплені, здавалося, невинною зеленоокою дівчиною, яка ледве сказала мені десять слів за весь час, проведений тут.
Я чув не від однієї людини, що я її лякаю. Залякую її. Я – все, чого вона боїться, і вона повинна.
Я б її з'їв. Проковтнув її цілком – і насолодився кожною секундою.
І вона це знає.
Ми протилежні в усіх відношеннях, які тільки можна уявити, але ми також негласно рівні. Це найдивніша річ.
Вона – лідер, за яким усі йдуть, і спокійно керує школою, як і я. Хоча корона у неї світла, виготовлена із спіненого скла з повітряним шипінням і без жодних очікувань. Тоді як моя важка і громіздка, що нагадує про мій обов’язок перед родиною. Перед іменем.
Перед Ланкастерами.
Ми одна з найбагатших сімей у країні, якщо не в світі. Наша спадщина сягає в глибину поколінь. Я володію цією школою – буквально – і всім у ній. За винятком однієї людини.
Вона навіть не дивиться на мене.
— Чому ти дивишся?
Я не дивлюся в бік свого найкращого друга, Езри Кехілла, коли він ставить мені це дурне запитання. У понеділок після канікул на День подяки ми стоїмо біля головного входу в школу, хрустке ранкове повітря настільки холодне, що проникає крізь мою товсту вовняну куртку. Я мав би носити важче пальто. І я точно не піду всередину. Ще ні.
Я роблю це майже кожного ранку: чекаю на приїзд королеви, на той день, коли вона справді мене визнає.
Зараз я працюю з нульовим відсотком підтвердження.
— Я не дивлюся, – нарешті кажу я Езу рівним голосом, байдужим.
Зовні я веду себе так, ніби мені наплювати на все і всіх. Так легше. Повірте мені, я прекрасно розумію, що я повне кліше, але це працює. Турбуватися – це означає визнавати вразливість, а я найменш вразливий мудак у всій цій школі. Лайно зісковзує з моєї спини. На мене ніколи не покладають очікувань. Мої старші брати вважають, що я найщасливіший з усіх нас, але це не так.
Принаймні вони визнаються на послідовній основі. Іноді мені здається, що мій батько просто забуває про моє існування.
— Ти знову її шукаєш.
Моя голова повертається в бік Езри, мій погляд жорсткий і холодний, хоча друг ігнорує мене, єдиним знаком того, що він знає, є ця посмішка, що викривляє його губи.
— А коли це не так?
Питання гостре, як ляпас не те, щоб йому було не байдуже.
Придурок насправді сміється з мене.
— До біса все це очікування. Скільки часу минуло? Ти повинен поговорити з нею.
Я змінюю своє положення на холодному стовпі, до якого спираюся, усе моє тіло розслаблене. Повсякденне. Хоча глибоко всередині я міцно згорнувся, мій погляд знову прямує до неї. Ще раз.
Завжди.
Рен Бомонт.
Вона йде доріжкою до входу в школу. До мене. Зі спокійною посмішкою на обличчі випромінює світло, кидаючи свій унікальний промінь на кожного, повз кого проходить, водячи їх у транс. Вона вітає всіх, окрім мене, таким високим голосом, пропонуючи їм добрий ранок, наче довбана Білосніжка. Привітна, мила і така до біса красива, що дивитися на неї надто боляче.

— Ти міг би просто надіслати емейл. – Ми маємо доступ до студентського каталогу електронної пошти, як і персонал.
— Хотілося сказати тобі це в обличчя, щоб ти побачила, який я злий. – Він зло зиркає на мене, хоча не так сильно, як коли ми почали говорити. – Твої дії мають наслідки, Пташеня. Тобі треба бути обережною.

Я знаю, що Рен видихнула б з полегшенням, якби не треба було більше мати справу зі мною. Спекавшись її, я б також знизив свою млявість.
Ще й ця моя нова потреба у тому, щоб щоночі дрочити у душі з думками, як Рен стоїть на колінах й цими своїми рожевими губками обхоплює головку мого члена.
Блять, я б зараз міг збудитися від однієї такої думки.

— Ти марнуєш час на неї, Ланкастере, – каже мій найближчий друг, Малкольм. Цей гівнюк багатший за Бога і він з Лондона, тому всі дівчата в кампусі кидаються в нього трусами завдяки його британському акценту. Йому навіть не потрібно питати. – Вона справжня скромниця, і ти це знаєш.
— Це половина причини, чому він її хоче, – вигукує Езра, знаючи правду. – Він вмирає від бажання, зіпсувати її. Вкрасти все, що вона береже для того міфічного майбутнього чоловіка, якого колись матиме. Того, якому буде байдуже, незаймана вона чи ні.
Мій друг не помиляється. Це саме те, що я хочу зробити. Простіше сказати те, що можу. Навіщо берегти себе для якогось фальшивого чоловіка, який тільки розчарує тебе у першу шлюбну ніч?
Так до біса нерозумно.
Малкольм кидає погляд на Рен, коли вона зупиняється й розмовляє з групою молодших дівчат. Кожна з них пурхає навколо неї, наче вона їхня пташка-матінка, а всі вони – її залежні діти, які прагнуть трохи уваги.
— Також був би не проти спробувати її, – бурмоче Малкольм, його погляд звужується, і він продовжує дивитися на неї.
Я кидаю на нього вбивчий погляд.
— Доторкнись до неї, і ти мрець.
Він закидає голову і сміється.
— Будь ласка, мене не цікавлять незаймані. Я віддаю перевагу жінкам з невеликим досвідом.
— Мені точно не подобається, коли вони бояться пеніса, – додає Езра, стискаючи свій пах, щоб це підкреслити.
Не звертаючи уваги на їхній сміх, я знову зосереджуюся на Рен, мій погляд блукає по ній. Темно-синій піджак з гербом Ланкастерів, біла сорочка на ґудзиках, під нею її повні груди натягують тканину. Плісирована картата спідниця, яка їй трохи вище коліна. Завжди скромна, наша Рен. Білі шкарпетки з оборками, на ногах туфлі Мері Джейн від “Dr. Marten”.
Її єдина ознака бунтарства – хоч і незначна. Ці черевики привели дівчат з Ланкастеру у ступор, коли вона з’явилася в них у школі того дня, коли ми повернулися із зимових канікул на першому курсі. Це збентежило дівчат. Усі в Ланкастері носили лофери. Це було негласне правило.
До Рен.

— Ну, якщо вона має це, я точно піду.
— Я теж, – втручається Ез.
— Вас придурків запросили? – Я нахмурився.
Малкольм глузує.
— Звичайно. Я припускаю, тебе ні?
Я повільно хитаю головою, потираючи підборіддя.
— Вона не розмовляє зі мною і точно не запросить на свій день народження.
— Вісімнадцять і ніколи не цілувалась, – Езра підвищує голос, намагаючись звучати як дівчина, але йому це не вдається. – Тобі слід пробратися на вечірку й подарувати їй один, Ланкастере.
— Якби їй так пощастило, – протягую я, насолоджуючись його ідеєю.
Занадто.

У мене є відчуття, що я змінився, але це окрім мене ніхто не в змозі помітити. Згадую, як цілував Рен на задньому сидінні машини… і звуки, які вона видавала. Якою чутливою вона була. Смак її рота. Невпевнене дразнення її язика. Я просто не можу зупинитися думати про це.
Я не можу зупинитися думати про неї.

Решта дня, слава Богу, пройшла без ексцесів. У нас була коротша обідня перерва через скорочений графік, і Крю не відходить від мене. Він дуже власний, обіймає мене за плечі, коли сидить поруч зі мною в їдальні і розмовляє зі своїми друзями. Заявляє права на мене перед усіма в школі.

— Знаєш, що я хочу зробити?
— Що? – запитує вона, не відриваючи погляду від фотографій.
— Я хочу бачити ці яскраво-червоні губи, щільно обгорнені навколо мого члена.
Її широко розплющені очі піднімаються до моїх.

Часом, коли робиш щось бездумно, це тебе вивільняє.