Михайло Грушевський

Але память людська добре не держить подїй довше як два—три покоління, а далї починає мішати

Вони сподівалися, що національно-демократичний парламентський рух на чолі з Павлом Мілюковим у пориві вдячності українцям — борцям із царським режимом — надасть необхідні свободи українському рухові. А тому українцям треба шукати прихильності ліберальних росіян, а не формувати спільний український фронт у протистоянні з російськими політиками поступового табору. Звісно, таке капітулянство було не до душі Михайлові Грушевському, який закликав спиратися на власні сили й не сподіватися на подачки з панського столу російської політики. Історик сприймав становище лібералів-киян як виклик новочасному українському руху, що визначився з позицією — не догоджати російському великодержавному імперіалізмові, а витримувати та популяризувати українську лінію на культурну окремішність від Росії.

Бо саме культура зробить українську націю вільною, якщо вона зуміє витіснити з України імперські культурні форми метропольних націй

країнським в Україні життя робила національна інтелігенція, яка ставала на рейки побудови окремішнього культурно-політичного суспільства. Якщо цього не було, воно автоматично перетворювалося на надбання імперських культур. А тому важливим для свідомого українця мала бути, скажімо, написана українська книжка, її зміст та автор, а не товарообіг одеського торгового порту чи пуди виплавленого в Лисичанську чавуну. До економіки увага буде звернута тоді, як виросте та національна інтелігенція, як її постулати стануть політичними вимогами широкого загалу людності, зокрема підприємців та банкірів.

національному питанні був тотальний наступ російського уряду на українську мову як цивілізаційне знаряддя нації. Причому не лише письмової, але навіть усного мовлення. Послідовна й сувора цензура щодо українських видань майже спинила розвій національного руху; 4) найбільше гальмо — це брак національної освіти та української школи на Наддніпрянщині. Російська школа на Наддніпрянщини — одна з причин неписьменності українського селянства, яке не розуміє російської мови як чужої.

Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починає витісняти цей «малоруський» терм

ХVІІ ст., коли ця Східна Україна стає осередком нового українського життя, яке розвивається в гострому протиставленні соціальному й національному укладу Польської держави й зосереджує в собі прагнення, мрії та сподівання тогочасної України, тоді і її «українське» ім’я набуває особливого значення. Воно нерозривно зрощується з цими прагненнями та сподіваннями, з бурхливими вибухами українського життя, які для наступних поколінь стали провідною зорею, невичерпним джерелом національної та політико-суспільної свідомості, надій на відродження й розвиток. Літературне відродження ХІХ ст. прибирає назву «українського» для цього нового національного життя

азиватимуть українську мову мовою чи наріччям, усе одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що в пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але в найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітно цілою низкою фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від найближчих сусідів своїх особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, тривалий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, і перетворюють на національну індивідуальність, на народ з тривалою історією розвитку.

Боротьба зі степовими ордами, яка слугувала протягом віків причиною колонізаційних пересувань українського населення, — то слава й заслуга українського народу перед історією європейської культури, захищеної від потоків кочових орд українським бруствером, який прийняв на себе ті удари, що впали б інакше на західні народи з їхніми культурою та добробутом

Однак мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим і суттєвим показником національної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від найближчих родичів — великорусів та білорусів — також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому розумінні, себто фізичним устроєм тіла (формою черепа, зростом, співвідношенням частин тіла), і рисами психофізичними, що виявляють себе в народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах приватного й громадського побуту українська народність відображена багатьма характерними особливостями, і ці останні, як фізичні, так і духовні, риси також мають за собою не в усьому однакову, але вельми значну давнину.