— Тату! Тату! — закричала Ельза, побігши спершу в іншу кімнату, а потім повернувшись. — Хто схожий на черепаху й гавкає, але не собака?
Я подумав, вона щось знайшла.
— Де? Де ти таке побачила? Руками не чіпала?
— Ну, тату! Це ж загадка!
Вірка пирснула зі сміху.
— Зрозуміло… Як черепаха, кажеш? — я ховав усмішку в куточках вуст, вдаючи, що замислився.
— І гавкає, але це — не собака! — Ельза сяяла від щастя.
— Ну… Може, це собака, який заліз під журнальний столик?
— Неправильно! Здаєшся?
— Здаюся, — покірно зітхнув я.
— Це черепаха, яка проковтнула собаку, і тепер той гавкає в неї всередині! Але всі люди — вони не бачили, як черепаха це зробила! Вони були вдома й збиралися на роботу. І тому думають, що гавкає — черепаха!