Володимир В'ятрович

Попри перемогу Майдану, боротьба не закінчилася

Згідно з офіційними даними (мабуть, неповними, адже не враховували самодіяльних каральних актів, учинених поліцією чи військом), пацифікація охопила близько 450 сіл. Крім величезних матеріальних збитків, яких зазнали українські селяни через плюндрування їхнього житла та господарства, 1357 з них зазнали побоїв (з-поміж них 93 дитини), понад 40 жінок було зґвалтовано «пацифікаторами», 13 осіб загинули. Знову-таки, наведені цифри втрат не остаточні, тому що деякі з побитих померли від отриманих ран уже після того, коли було зібрано інформацію. Влада всіляко намагалася завадити фіксації наслідків пацифікації — вилучала зібрані свідчення, фотографії, під різними приводами притягала до відповідальності адвокатів, які хотіли захистити постраждалих.

Василь Кук, на той момент один із молодих активістів ОУН, а згодом Головний командир УПА, згадував, що пацифікація змінила українське село. Звичайний сільський мешканець не особливо замислювався над питанням власної національної ідентичності. Уважав себе місцевим, греко-католиком чи православним, іноді досі називав себе русином. 1930 р. від поліцая чи польського вояка він дізнався, що він українець. І саме за це його били, його майно нищили. Йому підкреслювали, що він не поляк, тому не може розраховувати на захист від держави.

Головний український храм Львова ніхто не знищив, але у цьому місті пройшли меншого рівня терористичні акти — було підірвано приміщення української школи ім. Князя Лева, вибухнуло приміщення читальні «Просвіти», підкладено бомби під монастир студитів, здійснено підпал редакції газети «Діло».

Знищення українських церков

Знищення чи бодай серйозне послаблення її впливу було визначено необхідною передумовою полонізації. При цьому такі кроки намагалися подати як повернення до власної віри після століть русифікації.

«Православні священнослужителі мусять беззастережно підкоритися полонізаційній акції. Вони повинні відчувати постійне спостереження і контроль з боку польського суспільства і влади…

Навесні 1938 р. почали планомірно руйнувати українські храми. Апогею цей процес досяг у травні—липні, коли щодня в середньому знищували два православних храми. Загалом тоді було зруйновано 127 церков та каплиць.

І справді, значна частина українців не співчувала полякам, а падіння польської держави розглядала як шанс для покращання власного життя. Попри це, близько 120 тисяч українців стали вояками польської армії й захищали зі зброєю в руках країну, яка не змогла для них стати батьківщиною.

Тим часом польська влада в перший тиждень війни посилила репресії проти українців: інтерновано близько семи тисяч активістів громадсько-політичного життя, сталося кілька випадків убивств українців як підозрілих у нелояльності, було спалено кілька українських сіл.

Вітольд Заянчковський, який діяв на Волині, писав: «Кожне село, з якого стріляли до наших військ, спалено, а затриманих зі зброєю в руках розстрілювали».