Пантелеймон Куліш

18 У поту лиця твого їстимеш хлїб твій, аж покіль вернешся в землю, що з неї й узято тебе. Земля бо єси і землею візьмешся.

7 Коли чиниш добре, дак і лице весело позирає; коли ж чиниш не добре, дак на тебе гріх чигає в порозї, щоб одолїти; ти ж мусиш панувати над ним.

Бог з тобою в усьому, що дї

6 Дак жалкував Господь, що сотворив чоловіка на землї, тай журився тяжко.

Якби воля, од­да­ла б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із геть­ма­ном, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови­ща, а їй бай­ду­же; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.

Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж на­пасти вдвох на одного!

Бо в ту старовину, ко­ли дівка за­ручена, то вже й годі, уже й не кажи що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде слава. Тим-то усі були й безпечні, да й самі вони, Петро із Лесею, мовчки сумовали.

Будинки в сього значного козака були не Череваневих: ґонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна по­ви­­роблювані, і різаною мережкою скрізь гарно обля­мова­ні. Зве­рху криші по ріжках шпилі, а наверх комина верти­ть­с­я по вітру залізний півень. Панський будинок був. А по­се­ред дво­ру в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кі­льця, то залі­зні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або по­спо­ли­тий в'яжи коня до залізного; а хто значний

к, то до мі­д­ного; як же хто рівня господареві, так той уже до срі­бного.

У дверях з будинку показалась господиня. Ще була моло­да і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й по­стать, да й ук­раїнська одежа якось їй не припадала. А га­рна, чор­но­­бро­ва була пані