Пантелеймон Куліш

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика ши­

ши­рока, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чу­при­на, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кі­нсь­ка гри­ва; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізви­са­ли; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть під­ня­лись над ти­ми очима, і - враг його знає - глянеш раз: зда­є­ть­ся, супи­ться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок - і ту­рка приймають; прийде німець - і ні­мець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Ві­рую во Христа Ісуса; рад во­ю­вати за віру християнську».

Із великої церкви повернули наші прочане до печер, ко­ли ж дивляться - іде з печер против їх хтось у дорогих кар­ма­зи­нах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь ко­мір і по­ли гаптовані золотом; зверху кирея підбита собо­лем; підпи­ра­всь срібною булавою. А за ним купа людей чи­мала, все в ка­р­мазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж за­тремтів, як глянув:
Боже мій! - каже. - Да се ж Сомко

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки.

Знав він Шрамову ту­гу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама ко­за­ки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий по­прощавсь із мер

твим тілом мовчки і без плачу й жалю по­бла­го­сло­вив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на по­хоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.

Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:
- Нічого тут не сталось, пане ясновельможний. Я сватав Ле­сю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер луч­­че я сво­го сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Не­­хай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цві­ту, кажуть, багато по всьому світу.

Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж на­пасти вдвох на одного!

Бо в ту старовину, ко­ли дівка за­ручена, то вже й годі, уже й не кажи що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде слава. Тим-то усі були й безпечні, да й самі вони, Петро із Лесею, мовчки сумовали.