Пантелеймон Куліш

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поході знай свою лаву — не так, як у інших. Тим-то й били сомківці неприягеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля. От під сю-то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе, як у казані кипіти.

З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом

Бог нашим помагав. Ляхи да недоляшки думали, що як притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на греблі; мали вони нас за скот несмисле­ний. А наш брат, сірома, у своїй драній свитині щодень, що­ніч з плачем зове на поміч бога. Ляхи да недоляшки тонуть було у перинах, п'ють, гуляють, а наш брат, як той не­­во­ль­ник до отця-матері, озивається до бога, перед бо­гом душу свою, як горющу, невгасиму свічку, ставить: тим-то й не сла­бло наше серце, тим-то ми сміливо рушали су­про­ти нече­сти­вої сили, і господь повсякчас помагав нам!

- Нехай лучче, - сказав батько, - поляже од шаблі і од ку­лі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали на­двоє.

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Киє­ве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії зли­годні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, ли­цар­ства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові христия­нської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, [27] про тії ясири половецькії ні­чого й згадувати. Ту славу, тії зли­годні ви­би­ла нам із голови без­бо­ж­на татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.

У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапає­ться за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім ба­йдуже!

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика ши­

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки.

Знав він Шрамову ту­гу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама ко­за­ки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий по­прощавсь із мер