Андрій Кокотюха

— Руки твої зі сраки ростуть! Не цямкай мені тут, псяча голово! Нечистий мене смикнув зв’язатися з тобою, морда твоя цапина! Дулю з маком від мене матимеш за таку роботу, сучий ти сину, щоб тебе грім побив і качка кóпнула!

Не буду.
— Не будеш?
— Більше не буду… Так…
— Як це — так?
— Під машину… — й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: — Убивають.
— Кого?
— Усіх, — вичавив, тут же виправився. — Там… убивають… Людей… Я втік.
— Звідки ти втік?
Євген махнув у напрямку лісу.
— Піщане. Це називається Піщане.
— Є таке, — тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: — Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.
— Я… не хотів…
— Не хотів, але пішов. От же ж люди, — плямистий зітхнув. — Залазь, поїхали.
— Куди?
— Звідси.
— А Яна?
— Де твоя Яна? — водій покрутив головою. — Десь тут, у кущах сидить?
— Ні. Там…
— Тоді до чого вона тут? Сідай

Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися, і тому чим далі, тим більше людей перетягували на свій бік з тих, хто бачив їхню виваженість і організованість.

Нашим. Здається, все, товариш Сталін повідомив про історичне об’єднання українських земель. А тутешні потім знову за зброю! Поляки, виходить, погано. Добре. У німцях розчарувалися, бо окупанти. Нехай, тут усе правильно. Але що їм радянська влада поганого зробила?

Паспорта його, лейтенанте, я не бачив, — почав він, тепер ретельніше добираючи слова. — Але одне знаю напевне: він не ховається за прізвиськом, або, не має, як тут кажуть, псевдо. Звати його Данило, прізвище — Червоний. За даними як польської дефензиви[2], так і НКВД — МГБ, раніше мав навіть кілька псевдо. Коли поляки його зловили в тридцять сьомому, називав себе Туром. До сорок четвертого проходив як Мартин та Дужий. Тепер, як свідчить зібрана МГБ оперативна інформація, він узяв собі псевдо Остап. Але ми й далі зватимемо його Червоним. Дуже гарно його прізвище лягає в оперативну розробку, я так собі думаю. Ти як, не проти?

Аби я ще знав, за яким чортом вони ось так воювали, фактично проти всіх…

це не просто крики — це стогони.

Комусь дуже боляче, і хтось стогне.

Не дуйся, ти сам винен

не шукайте чорта — він сам вас знайде.