Голлі Блек

— Якусь мить, — каже він, — я думав, чи то, бува, не ти в мене стріляла.

Я кривлюсь.

— І чому ти вирішив, що то була не я?

Він усміхається мені.

— Стрілець не влучив.

Я вже казала, що він уміє зробити комплімент так, щоб завдати ним болю. Також він може сказати щось начебто образливе так, що почуваєшся, наче тебе справді бачать.

повільно лягаю спиною на холодний камінь і простягаю руки до нього, неначе благальниця.

— Можеш робити зі мною, що заманеться, — кажу я. — О, будь ласка. Мені потрібен лише ти.

Він тяжко зітхає й стає навколішки. Тепер ми обоє на підлозі, й він опускається наді мною так, що його тіло наче утворює клітку. Притискає вуста до пульсу на моєму зап’ястку, що мчить в одному темпі з моїм серцем.

— Насміхайся з мене скіль

— Я знав, що ти їй подобаєшся, — каже Лок. — Тому й мусив добути її першим. Пам’ятаєш вечірку в моєму саду-лабіринті? Як я поцілував її в тебе на очах?

— Я пам’ятаю, що ти тримав її в обіймах, та погляд її був спрямований на мене, — відказує Кардан.

— Жити завжди під чиїмось контролем, залежати від чиєїсь волі та примхи — це не життя.

Ненавиджу думати про те, як емоції беруть наді мною гору, роблять мене слабкою.

Можливо, хотіти, щоб тебе любили, — це ще не найгірше бажання, навіть якщо тебе не люблять. Навіть якщо це боляче. Можливо, бути людиною не завжди означає бути слабкою.

Хоч скільки ми гриземося, бувають миті, коли ми розуміємо одне одного аж надто добре.

— Я, на відміну від Лока, ніколи не вважав грою кохання, — заперечує він. — Мене можна звинуватити багато в чому, але не в цьому.

Тепер це гра, в яку я не проти пограти.

— Ми — і ти, і я — дуже довго прожили в броні. А тепер я не знаю достоту, чи вміє хтось із нас її знімати.

— Це що, ще одна загадка? — питаю я. — А якщо я її відгадаю, ти знову почнеш мене цілувати?

— Якщо тобі так хочеться.