Сара Дж. Маас

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

— Я закохався в тебе, задавако, тому що ти була однією з нас, тому що мене не боялася й здобула свою ефектну перемогу, кинувши, немов спис, шматок кістки в Амаранту. Я тоді відчув дух Кассіана поряд зі мною й міг би заприсягтися, що чув, як він сказав: «Якщо ти не одружишся з нею, тупий дурню, це зроблю я».

Хай кожен мій змах непоборний і сильний,

Та вбиваю тихцем я, повільно…

Кохання… Кохання як бальзам. І кохання — отрута.

Якщо ви маєте намір за щось битися, то час настав. Настав час захистити тих, про кого ви забули. Дайте їм знати, бодай раз, що їх не забули. Бодай один раз.

— Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.

Ані на мить не засмучуйся тим, що дає тобі радість.

— Коли ти зцілив мою руку… Тобі не потрібно було укладати угоду зі мною. Ти міг вимагати кожен день кожного тижня року.

Я нахмурилася, коли він повернувся до мене, уже напівтінню.

— Кожен тиждень мого життя, і я би відповіла «так».

Це не було запитанням, однак я потребувала відповіді.

Легенька усмішка з’явилася на його чуттєвих губах.

— Я знаю, — сказав він і зник.

— Не бійся, ми не кусаємося.

Білі зуби Люсьєна натякали на протилежне.

— Він сказав, що ти любиш, коли тебе гладять по шерсті, і якщо я буду розумницею, я зумію тебе приручити.

Темлін закинув голову до неба й голосно засміявся. Я теж не змогла стримати сміху.

— Я ж можу й померти від шоку, — озвався Люсьєн за нашими спинами. — Ти наче щойно пожартувала, Фейро.