Сара Дж. Маас

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

Я відсахнулась, однак його руки були мов кайдани. Я не могла нічого вдіяти, коли його губи торкнулися моєї щоки і він злизнув сльозинку. Його язик обпік мені шкіру, а Різенд злизав другу солону доріжку, третю. Моє тіло напружилось і розслабилося водночас, мені було гаряче, й водночас я дрижала від холоду. І лише коли його язик затанцював на мокрих віях, я нарешті відсахнулася.

Різенд знову засміявся, коли я забилась у куток камери, витерла обличчя й подивилася на нього. Він усміхнувся й сів, притулившись до стіни.

— Я вгадав, як зупинити твої ридання.

— Це було огидно. — Я витерла обличчя.

— Хіба?

Він скинув бровою і вказав на свою долоню, те місце, де було моє татуювання.

— Цікаво. Під густим шаром гордині і впертості я відчув щось зовсім інше.

— Геть від мене!

— Твоя вдячність, як завжди, вражає.

— А ти хочеш, щоб я тобі ноги цілувала за те, що ти допоміг мені виконати завдання? Щоб дарувала тобі ще один тиждень свого життя?

— Ні, лише тоді, коли ти сама цього захочеш, — мовив він, сяючи зоряними очима.

— Я закохався в тебе, задавако, тому що ти була однією з нас, тому що мене не боялася й здобула свою ефектну перемогу, кинувши, немов спис, шматок кістки в Амаранту. Я тоді відчув дух Кассіана поряд зі мною й міг би заприсягтися, що чув, як він сказав: «Якщо ти не одружишся з нею, тупий дурню, це зроблю я».

Хай кожен мій змах непоборний і сильний,

Та вбиваю тихцем я, повільно…

Кохання… Кохання як бальзам. І кохання — отрута.

Якщо ви маєте намір за щось битися, то час настав. Настав час захистити тих, про кого ви забули. Дайте їм знати, бодай раз, що їх не забули. Бодай один раз.

— Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.

Ані на мить не засмучуйся тим, що дає тобі радість.

— Коли ти зцілив мою руку… Тобі не потрібно було укладати угоду зі мною. Ти міг вимагати кожен день кожного тижня року.

Я нахмурилася, коли він повернувся до мене, уже напівтінню.

— Кожен тиждень мого життя, і я би відповіла «так».

Це не було запитанням, однак я потребувала відповіді.

Легенька усмішка з’явилася на його чуттєвих губах.

— Я знаю, — сказав він і зник.

— Не бійся, ми не кусаємося.

Білі зуби Люсьєна натякали на протилежне.