Е. Дж. Фінн

І якщо я не хочу померти, мені треба почати жити.

алкоголь — це анестезія, за допомогою якої ми переживаємо операцію життя.

Я відчуваю, що десь усередині тебе є хтось, про кого ніхто не знає.

Мене ж, навпаки, дуже цікавить. Не її тіло — блідий гребінь хребта, лопатки, схожі на хирляві крила, ясно-блакитний ліфчик, що обіймає її груди: як тільки щось із переліченого вимальовується в моєму об’єктиві, я відвертаюсь — мене цікавлять життя, які вона веде. Життя у множині. Яких на два більше, ніж у мене.

Я відчуваю, що десь усередині тебе є хтось, про кого ніхто не знає.

«А ти на купчастих хмарах», — відповіла я йому. Потім він цілував мене, довго та повільно.

«Моя люба дівчинко, не можна битися головою об реальність і стверджувати, що її немає».

Вперше за останні кілька днів я відчуваю себе розслабленою, впевненою. Навіть корисною. Так, ніби я знову опинилася на Вісімдесят восьмій вулиці, у своєму кабінеті й допомагаю пацієнтові. Тільки об’єднуйтесь.
Мені це потрібно, можливо, навіть більше, ніж Ліззі.

Ми просто живемо, нічого не плануючи, й нічого не відбувається, — скаржиться вона. — Ми просто живемо в жахливій рутині. Ми їмо та спимо, оце й усе. Ми навіть не ведемо нормальних розмов». Доки не приїздить її дядько Чарлі.

Що такого в цьому будинку? Туди приходить помирати любов.