Віра Агеєва

Щодо останнього визначення, то воно виглядає пророчим щодо статусу й досвіду радянських інженерів людських душ: якраз у найкривавіші 30-ті роки політика приручання митців спричинила популярність урядових прийомів, бенкетів тощо — і це зовсім не відміняло можливості негайного нічного арешту для будь-кого з похмурих і переляканих бенкетарів. А не відгукнутися на високе запрошення означало якраз більше викликати підозру з приводу лояльності до влади.)

Біографія Миколи Бажана зовні виглядає бездоганно радянською. Якраз йому є всі підстави закинути, що старався виглядати першим учнем там, де ніби можна було, уникаючи допитливого ока, спробувати якось пригнутися за другою чи третьою партою… Такий вибір Бажана не привабив, він, вочевидь, не хоче задовольнитися марґінальною чи епізодичною роллю в життєвій драмі, попри очевидні ризики. Як би там не було, але в статусі очільника різних галузей культурної політики, керівника різних культурницьких проектів якраз він ініціював багато добрих справ. Усе ж кожен, хто знає цю літера

літературну епоху, розуміє (чи, швидше, відчуває) принципову різницю між митцями, які згодилися стати радянськими, прий­няли накинену тожсамість і завжди, без збоїв, грали за правилами, пропонованими владою, і тими, хто за найменшої можливості пробував вести власну гру, утверджуючи українську ідентичність на шкоду розпаношеній радянській. Мені зараз ідеться навіть не про масштаби чи реальну корисність тих або інших акцій.

Варто згадати хоча би поданий 1943 року нібито саме Бажаном Микиті Хрущову, а через нього — Сталіну список українських письменників, що заслуговували реабілітації. У таборах знайшли з того переліку тільки Павла Губенка — і Вишня повернувся на батьківщину. А грандіозний проект Української енциклопедії Бажан хотів ініціювати ще в статусі заступника Голови Ради міністрів УРСР в середині 40-х і домігся таки згодом його реалізації).

Те, що відрізняє бездоганно радянських класиків на кшталт Олександра Корнійчука, Івана Ле чи Вадима Собка від Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана (це зараз здається, що величини непорівнянні, у 30–40-ві вони були принаймні на тому самому ієрархічному рівні в соцреалістичному табелі рангів і звань), я б назвала готовністю і спроможністю до культурного спротиву. Схоже, тільки ця готовність хоч почасти злагідняла також і ангелів, які обдаровували здатністю творити. Це Олександр Довженко свого часу гірко нарікав у щоденнику, що його покинули ангели, а відтак і «думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немовби вирвало вітрами пір’я»[69]

Народженому якраз 1904 року Бажанові молодість було ґвалтовно обірвано і сплату векселя роботою не дозволено. Замість творчості — ідеологічні найми, не за кращий шматок хліба навіть, а задля того, щоб уціліти. П

Шевельовим же: «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати»

Пора стати на точку, що “братні народи” просто сусіди, звязані, правда, одним ярмом, але в ґрунті річи, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської “внут­рішньої політики”»

Миритися з колоніальною підлеглістю нізащо не хоче: «[…] я ніколи не згожуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури, — dafűr ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullites через те тілько, що вони вряди-годи удостоюють нам “в хату плюнути” (раніше “наплювавши” на неї), забрівши знічевья з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-­потурнаки»

Трудно, Євгене Харлампійовичу, бути україн­ським літератором. Несеш як якусь наслідственну хворобу на собі свою національність. Скинути її — неможливо, як неможливо з блондина стати брюнетом, але ж і нести нелегко»