Григорій Квітка-Основ'яненко

Прокип Шкурат – обыватель из за Лопапи.

Одарка – жена его.

Уляна – дочь иx.

Алексий – помещичий крестьянин.

Павло Кандзюба – обыватель из-за Харькова.

Стецько – сын его.

Осип Скори к – отставной солдат.

Тымиш – обыватель из Заиковки.

Девки, подруги Уляны.

своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть

— Я б обсадила черешнями двір, щоб і твого голосу не було чуть.
— Чому ж так?
— Хто тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієшся.

— У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне.

Мелашка зітхала. Вона почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.

Мелашка з матір’ю пішла в садок, жалілась на свекруху й свекра, виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок. Мати стояла під вишнею та й собі плакала

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право

Коло Лаври була гостиниця тільки для панів. Весь народ покотом ліг кругом церкви на кам’яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатіла народними грішми

— Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дітей, — сказав батько.
— Не питай старого, а питай бувалого, — сказав Лаврін. — Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку і без господа; буде з нас тієї кари

Хома. Добривечiр i вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом првдолжает.) Добривечiр, люди добрi! Просимо сiдати; будьте гостями. А вiдкiля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники якi? Може, рибалки або, може, вольнiї козаки?