Кетрін Стокетт

— Ну, дідько його бери, вмикай на повну потужність, — дозволяє тато, і я переміщую ручку на «3». Це найвищий, найхолодніший, найпрекрасніший рівень, а мати хихоче. Ми стоїмо, пороззявлявши роти, ніби спроможні його з’їсти.

Хто ж знав, що розбите серце так пече.

Відчуваю, як усередині мене щось надтріснуло. Я ніби випаровуюся. Божеволію.

Бо він не виродок тільки тому, що йому подобаються хлопці.

Вона тепер любить слухати про людей із космосу. Вподобала телепередачу «Мій любий марсіанин». Дістаю із сумки капелюшки з антенами, які виготовила минулого вечора з фольги, і закріплюю їх на наших головах. Один для неї, інший для мене. У них ми схожі на двійко божевільних.

Я рада, що вона мене так добре знає.

— Ці межі є, і ти так само добре знаєш, як і я, де їх проведено.

Ейбілін собі хитає головою.

— Колись я в них вірила. А зараз не вірю. Вони в нашій голові. Такі люди, як міс Гіллі, намагаються нас переконати в тому, що вони там є. Та їх немає

доброта не має кордонів.

— Напевно, треба йти, — вирішую, хоч я б краще провела решту свого життя в затишній кухні Ейбілін, слухаючи, як вона пояснює мені, як влаштовано світ. За це я її й люблю: вона спроможна найскладніші речі в житті скрутити в щось таке просте та маленьке, що воно тобі до кишені влізе.

Вона випромінює лише секс, секс і ще трохи сексу.