Юкіо Місіма

А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, — так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, цю ж мить повалився на землю й сконав».

Дорослим таке викреслювання, запевне, видалося б нісенітницею. Але я — малий, зарозумілий, самозакоханий прискіпливий дослідник — хоч добре усвідомлював, що вислови «роздертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав», суперечать один одному, не хотів поступитися жодним.

Снігу нападало по кісточки. Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани.

Мій неспокій, моя невизначеність зумовлювалися лише тим, що мені раніше за інших стало необхідно керувати свідомістю. Та моя свідомість була лише знаряддям ілюзій, мої дії — лише приблизною, майже навмання робленою, підгонкою на око.

Війна додала нашому розвитку дивної сентиментальності. Кожен знав, що життя має обірватися невдовзі по двадцяти роках.

вересні дев’ятнадцятого року Сьова — в рік початку війни — я закінчив школу, куди вчащав змалку, і вступив до університету. За категоричною порадою батька я обрав юридичний факультет. Але не надто переймався, бо був певен, що невдовзі піду на фронт і знайду смерть у бою, а вся моя рідня загине під бомбами.
Як тоді водилося, хтось із старшокурсників, збираючись на фронт, передав мені студентську форму. Я пообіцяв повернути її його рідним, коли сам піду воювати, і став ходити в ній до університету. Боячись нальотів більше за всіх, я водночас із якимись солодкими сподіваннями не міг дочекатися смерті. Я вже не раз повторював, яким тягарем здавалося мені майбутнє.

Я вже не раз повторював, яким тягарем здавалося мені майбутнє.

осіянам запропоновано сепаратний мир. А мені кортіло обдумати дещо на самоті. Я ледве

З моєї схильності до романтизування поставала недовіра до психіки, і це інколи призводило до свого роду неморальності — непомірної гри уяви. Даремно вважають, що уява — різновид психічної діяльності. Це, скорше, втеча від власної психіки.

Справжнє страждання не квапиться. Достеменно як сухоти: почуваєшся зле лише тоді, коли хвороба зайшла надто далеко.