Михайло Коцюбинський

Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме.

Щось лишалось од них в повітрі, як після весняного грому, будило і освіжало.

Йому не треба дивитись на місто. Він може глянуть в калюжу і побачити город: важкий білий собор в шапці зеленої бані, цегляний будинок управи і жовті стіни суду. Все се змістилось в одній калюжі.

люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть

Липка і темна муть все осідала на серце, але з-під неї уперто, як се часто траплялось, щось добувалось та проростало. Молоде щось, свіже, не затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси.

І здається, що коли б він вирвався звідти, воно, може б, лишилось позаду нього, засипане криком ворон…

Але все мало кінець — і життя знов плило спокійно в старім кориті...

Виспівать недоспівану пісню, що лежала у грудях, згорнувши крила. Він знайшов би нові слова, не ті, що листям осіннім шелестіли попід ногами, а повні, багаті й дзвінкі.

За морем, у синім тумані, потопала стара земля.

Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?