Валер'ян Підмогильний

Нудьга огорнула його, як того глядача, що має побачити зараз виставу вдесяте, а з якихось невідомих причин до театру все-таки прийшов.

тепер помітив одразу й зрозумів, що він непотрібний. Від свідомості своєї непотрібності він мучився й плакав.

Вони манять, але гублять. Вони світять, але сліплять.

зайшов на Аскольдову могилу[18], занедбане тепер кладовище, і читав там на пам'ятниках імена людей, що жили колись і не лишили по собі нічого, крім табличок; гуляв крутими алеями колишнього Царського саду[19], сидів із книжкою над кручею, що спадає до Дніпра; був у Софії[20] і Володимирському соборі[21], осередках церковного руху, що непомітно точиться під високими банями; дивився на Золоті Ворота[22], колись браму великого Києва, обійшов великі базари — Житній[23], Єврейський[24] та Бессарабку[25], блукав коло, подорожував Берестейським шосе[26] до політехніки

тільки дурив себе, хотів сам себе переконати, що минуле йому близьке, що він живе ще ним і для нього.

коли має вернутись кохана, яку ждано і жадано

мандрував через Деміївку[27] в Голосіївський ліс[28], спочивав у Ботанічному саду[29] й витратився не без вагання на тридцять копійок, щоб потрапити до Історичного музею[30] та музею Ханенка[31], де захоплено любувався на прадідівську зброю

дивно тільки те, що шлунковий біль так нагадує душевний.

Мав десятки знайомих і жодного друга, ходив поруч, а почував від усіх незмірну віддаль, бо завжди між ним і будь-ким було скло

Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?